79Пан Завада висвітлював позов жителів штату Флорида проти п’яти найбільших тютюнових компаній США і настільки перейнявся цією історією, що вирішив написати документальну книгу. Її головним героєм мав стати Френк Амодео – головний позивач у справі, один із тих, хто виграв і мав отримати $5,8 млн. Він втратив свій надгортанник під час радіаційної терапії й нічого не міг ковтати після цього. Його було визнано книгою Ґіннеса як людину, що прожила найдовше у світі без можливості їсти або пити – вже 26 років. Йому доводилося щодня жити з нестерпною спрагою, харчуючись водою й вітамінним напоєм через трубку, що була приєднана до його шлунку.
Аби працювати над рукописом, Зенон звільнився з газети й переїхав у Флориду, щоб мати можливість спілкуватися з Френком Амодео. Останній невдовзі став його другом.
За словами Завади, в Україні радше за все не буде таких гучних масових судових позовів проти тютюновиробників. Мільйони українців, які зараз курять, не зможуть подати позовів проти виробників сигарет, коли захворіють, тому що на всіх пачках є попередження великими чорними літерами про те, що, «КУРІННЯ ВБИВАЄ». «Тобто, на відміну від американців, які починали курити в 50 – 60-х роках і не були попередженні про небезпеку куріння, зараз ніхто не має підстав сказати, що не знав про небезпеку», – каже Зенон.
– Ви висвітлювали один із найбільш гучних колективних позовів проти тютюнових компаній. Що у всій цій історії вас вразило і зачепило найбільше?
– Мене приємно вразило, що судовий процес такої величини був розглянутий в американських судах, які, всупереч широкій думці, зазвичай відмовляються розглядати позови проти виробників сигарет. Лише малесенька частина від реальної кількості таких позовів доходить до слухання, тому що адвокати виробників сигарет гарно профінансовані й поводяться відносно агресивно. В Engle vs. R.J. Reynolds Tobacco Co. et. al. приблизно 700 тис. хворих курців у штаті Флорида виступали як позивачі проти п’яти провідних виробників сигарет у США, котрі було визнано судом присяжних винними за такі цивільні порушення, як недбалість, шахрайство, продаж шкідливого й небезпечного продукту, а також проти зухвалої та обурливої поведінки з наміром завдавати емоційних страждань. Виплату штрафів у сумі $145 млрд (найбільший штраф в історії американського правознавства) було остаточно скасовано Верховним судом штату Флориди через шість років після оголошення рішення. Але адвокати позивачів усе ж таки виграли щонайменше $927 млн, у тому числі $219 млн за компенсацію судових витрат. На решту коштів ($709 млн) було створено фонд для тих позивачів, які довели, що вони постраждали від куріння до 1967 року, тобто до того часу, коли з’явилися перші попередження на пачках сигарет.
– Як американські ЗМІ подавали цей судовий процес: більше ставали на бік позивачів чи представників тютюнової індустрії?
– Американські ЗМІ переважно прихильно ставляться до тих, кого вони сприймають як знедолених чи зневажених у будь-якому конфлікті. Існує давня традиція в американській журналістиці: засмучуй заспокоєних і втішай засмучених. У цьому випадку багато ЗМІ були упереджені й зорієнтовані на перемогу жертв куріння.
– Ви спілкувалися з позивачами у тій справі. Що це за люди і що їх спонукало долучитися до позову проти тютюнових компаній?
– Позивачами були й освічені люди, такі як лікарі, й прості люди, котрі курили сигарети в США в 50-х і 60-х роках, коли не було попередження на пачках цигарок і цигарки були широко рекламовані всюди – в кінотеатрах, на білбордах, у найпопулярніших телевізійних програмах, навіть у мультфільмах. Я не можу говорити за всіх позивачів, але ті, котрих я знав особисто, не були мотивовані грошима. Вони хотіли побачити виробників сигарет притягнутими до справедливої відповідальності тому, що ті свідомо, без попередження, рекламували свої небезпечні продукти дітям і неповнолітнім. Багато з позивачів знали, що вони ніколи не отримають ні копійки від процесу. Так, врешті, і сталося. Одним із тих, хто виграв позов і мав отримати $5,8 млн, був Френк Амодео, головний позивач, котрий став моїм приятелем. Він втратив свій надгортанник під час радіаційної терапії й нічого не міг ковтати після цього. Його було визнано книгою Ґіннеса як людину, котра прожила найдовше у світі без можливості їсти або пити – вже 26 років. Йому щодня доводилося жити з нестерпною спрагою, харчуючись водою й вітамінним напоєм через трубку, що була приєднана до його шлунку. Верховний суд Флориди скасував виплати за його позовом 2006 року.
– Ви почали писати книгу про справу проти виробників сигарет. Якою і про що мала бути книга? На чому ви хотіли акцентувати увагу?
– Я прагнув, щоб життя й доля Френка Амодео була головною ниткою книжки, а події його життя використати як прожектор, аби пролити світло на поведінку виробників сигарет, починаючи з 50-х років, коли ріс Френк. Його біографія, розповідь про молодість співака-зірки 50-х років, мала на меті зробити моє викриття тютюнової індустрії більш доступним для ширшої аудиторії, котра, мабуть, не захотіла би читати про такий судовий процес.
– Що увійшло до тих перших написаних сімдесяти сторінок рукопису?
– Я вибрав три розділи, які вимагали найменше фінансових витрат, на мою думку. Мені було 25 років, коли я починав досліджувати й писати книжку. Я тільки-но покинув свою роботу в газеті в штаті Північна Кароліна, щоби переїхати до Флориди (де Френк живе), бо знав, що не можу нічого написати, працюючи в газеті. Американські журналісти важко працюють, тому дуже мало з них можуть писати книгу і водночас працювати на постійній основі. Було написано вступ, закінчення й розділ, у якому детально описано життя Френка без спроможності їсти й пити як нормальна людина.
– Чому ви не завершили книги й чи можливо, що продовжите роботу над нею у майбутньому?
– Писати художню прозу (fiction) недорого. Писати книжку про історичні, реальні події (non-fiction) вимагає тисячі доларів. Якщо автор хоче, щоб видавець профінансував проект, стандартний шлях – це написати стенограму на 60–100 сторінок і розсилати її до літературних агентів, які відіграють роль посередників і шукають видавця. Коли я написав 70 сторінок (що тривало півтора року), в мене був борг на $4 тис., тому потрібно було завершити стенограму. Я мав намір починати розсилати її різним літературним агентам, але буквально в той же час почалася Помаранчева революція. Мені запропонували роботу: писати про політику. Тому я все покинув, щоби приїхати до Києва в лютому 2005 року. Я зможу повернутися до книжки, тільки якщо знайду видавця, який профінансує решту необхідного дослідження. Але це малоймовірно, оскільки тема куріння вже втратила свою свіжість і видавець не братиме ризик фінансувати книжку, яка не має високих шансів для широкого продажу. До речі, коли я досліджував і писав книжку у Флориді, щоб заробити кошти, мені довелося працювати охоронцем, возити піцу й допомагати людям заповнювати форми для сплати податків. Це все забирало час, який я міг би присвятити книжці.
– Подібні колективні позови проти тютюнової індустрії практикують у США й Канаді. Але чому подібних справ майже немає в інших країнах світу?
– Щоб суди розглядали такі позови, держава має забезпечити пристойну систему цивільного законодавства (крім кримінального законодавства). Така система розвивалася в західній цивілізації. Саме тому верховенство права є таким важливим і саме тому Україна повинна здійснювати євроінтеграцію, що є єдиною надією для імплементації та верховенства права й у цій країні. Україна географічно розташована біля Європейського Союзу і мусить використати цю перевагу. Однак усі ті мільйони українців, які зараз курять, не зможуть подати позовів проти виробників сигарет, коли захворіють, тому що на всіх пачках є попередження великими чорними літерами про те, що «КУРІННЯ ВБИВАЄ». Тобто, на відміну від американців, які починали курити в 50 – 60-х роках і не були попередженні про небезпеку куріння, зараз ніхто не має підстав сказати, що не знав про небезпеку.